miercuri, 27 decembrie 2017

                              Traian Chelariu: Scrisori către Ion Nistor

Dragoș Olaru

Ion Iancu Nistor, personalitate proeminentă a intelectualităţii româneşti, a creat o bogată operă ştiinţifică, lăsând urme de neşters în istoria neamului nostru. De pe urma activităţii sale ştiinţifice, publice, culturale au rămas numeroase documente. O pondere însemnată în acest context o are şi corespondenţa pe care a primit-o de la fruntaşi ai vieţii politice, oameni de cultură, scriitori, gazetari, savanţi, dascăli, jurişti, diplomaţi, ierarhi bisericeşti etc. Printre semnatarii celor peste 400 de scrisori, care au ajuns până la noi se află şi cunoscutul scriitor bucovinean, Traian Chelariu (1906-1966), ale cărui scrisori le supunem atenţiei dumneavoastră. Ele relevă câteva aspecte cu totul necunoscute din biografia scriitorului şi aruncă o rază de lumină asupra unei perioade literare bucovinene încă puţin cercetată, cum este cea a anilor 30 ai secolului al XX-lea.
Unii oameni cred că din corespondenţa unui scriitor nu obţinem decât portretul moral, asemenea documente referindu-se mai cu seamă la om şi mai puţin la artist. Totuşi, noi avem certitudinea că omul, cu temperamentul, caracterul, educaţia, cultura, cu pasiunile şi obsesiile sale, nu poate fi despărţit, în chip absolut, de scriitor. Chiar în aceste câteva scrisori, semnate de T. Chelariu, câtă viaţă, câtă deschidere există, câtă prospeţime de impresii se revarsă, câte amănunte care dau îndeobşte culoare vieţii, în bine sau în rău, în platitudene sau în entuziasm. Cât adevăr, incomod uneori, răzbate din detaliile de existenţă pe care scriitorii preferă să le lase nemărturisite într-o lucrare artistică. Majoritatea scrisorilor (nr.2-6) au fost expediate de la Paris şi Roma între 1932 şi 1933, unde T. Chelariu era trimis, cu sprijinul lui Nistor, de universitatea cernăuţeană pentru pregătirea unui doctorat în filosofie, ca membru al Şcolii Române de la Fontenay-aus Roses şi al „Academia di Romania” din Roma.
„Parisul într-adevăr a fost o epocă în viaţa mea” – avea să exclame poetul ceva mai târziu. Aici, la Paris, ca de altfel şi la Roma, „scutit de grijile existenţiale”, desfăşoară o activitate prodigioasă în mai multe domenii, suportând după cum se exprimă singur, câteva „revoluţii interioare”. Şi, fiindcă nici de literatură nu se putea vindeca, continuă colaborările la publicaţiile din Cernăuţi („Junimea Literară”, „Pana literară”, „Glasul Bucovinei” etc.) cu versuri, proză, articole, cugetări, impresii de călătorie.
Fiind încă la Roma, unde „Îi venea să vorbească latineşte”, i se tipăreşte, la Cernăuţi, în colecţia „Iconar” primul volum de versuri „Exod” – o „adevărată isvodire a şiragului de slovă tânără, pârguită în ţărâna Moldovei dinspre miez-de-noapte”.
Erau anii tumultoşi ai tinereţii, bogaţi în evenimente şi impresii, ani ce şi-au lăsat adânc amprenta pe întreaga creaţie a poetului.
În speranţa că scrisorile vor contribui la o mai bună conturare a chipului de om şi poet al lui T. Chelariu, le prezentăm integral, în ordine cronologică, păstrând variaţiile de exprimare particulare timpului şi autorului. Scrisorile au fost descoperite în Arhiva de Stat a regiunii Cernăuţi, Fondul personal „Ion Iancu Nistor”

                                                      1
                              Stimate Domnule Ministru,
Vă mai trimit o povestire. Se numeşte „Dram”, şi vă rog să-i faceţi loc în paginile „Junimei Literare”.1
Trebuia s-o dau acu pentru numărul 1-4, dar serviciul militar nu mi-a îngăduit s-o retuşez şi s-o transcriu.
Fiindcă n-am publicat de mult proză, Vă rog să-mi faceţi acuma această plăcere.
Tratez în „Dram” geneza şi evoluţia unui caz de nebunie. Şi în felul acesta nu cunosc, în literatura noastră, nici un subiect.
Mulţumindu-vă încă o dată pentru bucuria ce mi-o faceţi Vă rog să primiţi asigurările celui mai sincer al meu devotament,
               Traian Chelariu.
 --------------------
  1. Va apare în „Junimea Literară”, an XX, nr. 5-8, mai-august, 1931, p. 121-143. 
                                                
                                                      2
    Paris, Fontenay-aus-Roses, 8-III-1932
                                 Stimate Domnule Ministru,
Vă trimit, dimpreună cu salutările mele cele mai respectuoase, un articol despre Geothe.1 Cum la 22 martie curent se împlineşte un veac de la moartea marelui poet, Vă vom rămânea foarte mulţumitor dacă rândurile mele vor afla loc în Foiţa Glasului Bucovinei – în ziua de 22 Martie, în ajunul ei sau ulterior, cel mai bine însă în ziua centenarului. Dacă veţi afla de cuviinţă să-l publicaţi, ţin mult să nu se altereze textul, după cum se întâmplă din motive de economie, în multe jurnale. Totodată v-aş ruga ca Glasul Bucovinei să expedieze prin poştă pe adresa: Grigore Chelariu, str. Sarmisegetuzei 38 A, Cernăuţi2, trei exemplare din numărul respectiv.
De altfel mie-mi merge bine acuma. Scutit de grijile existenţiale, mă ocup cu ce-mi place mult. Lucrez la teza mea de doctorat, citesc, scriu, vizitez muzeele pariziene şi toate cât pot contribui la mărirea orizontului meu spiritual.
Vă mulţumesc foarte mult pentru locul de cinste ce mi l-aţi dat în articolul D-Voastră omagial la adresa d-lui N. Iorga3.
Pentru primul număr al „Junimei Literare” Vă vom trimite o novelă pe care o am scrisă şi un mic ciclu de poeme. Eventual şi puţină proză ştiinţifică. Mulţumindu-Vă anticipativ pentru atenţia ce mi-o acordaţi, rămân al Domniei Voastre, cu respect,
                                                            Traian Chelariu.
---------------------
1.                 Va apare sub titlul „Spiritul goethean şi centenarul” în „Glasul Bucovinei” din 23 martie 1932, p. 2.
2.                 Este vorba despre adresa părinţilor de pe actuala stradelă Cikalov.
3.                 În articolul „Douăzeci şi opt de ani în slujba unităţii culturale”, apărut în „Junimea Literară”, an.XX, nr. 9-12, seprembrie-decembrie, 1931, p. 193-198, Ion Nistor omagiază figura istoricului Nicolae Iorga, a cărui „spirit larg şi cuprinzător” şi-a găsit răsunetul cuvenit în revista „Junimea Literară”, revistză carte a grupat în jurul său pe toţi scriitorii bucovineni. Referindu-se la generaţia tânără I. Nistor scrie: „Tradiţiunea aceasta literară este astăzi continuată de o frumoasă pleadă de scriitori mai tineri în frunte cu povestitorul Traian Chelariu...” (p. 197).

                                                       3
Paris, 30 martie 1932
                                  Stimate Domnule Ministru,
Trimit, deşi cu regretabilă întârziere contribuţia mea pentru „Junimea Literară” o povestire şi un ciclu de poeme1.
Cum aş vrea să apar şi altfel decât în fragmente lirice, Vă rog să-mi publicaţi aşa cum o prezint „Întoarcerea în trecut”, la care ţin mai mult.
Pentru numărul de vară al „Junimei” pregătesc pagini de proză serioasă2.
În aşteptarea numărului de Paşte, rămân al Domniei Voastre recunoscător şi îndatorat,
                                          Traian Chelariu.
-------------------------
1.                 Este vorba despre cunoscutul ciclu de poeme „Întoarcerea-n trecut”, ce va apărea în „Junimea Literară”, an. XXI, nr. 1-6, ianuarie-iunie, 1932, p. 16-21 şi povestirea „Noapte” ce va apărea în acelaş număr p. 71-80.
2.                 Este vorba, probabil, despre cugetările sale, ce vor începe să apară sub titlul „Digresiuni inoportune” şi subtitlul „Zilele şi umbra mea” începând cu nr. 7-12, iulie-decembrie 1932, p. 181-186.


                                                  
                                                          4
Paris, 18-II-1933
                                 Stimate Domnule Ministru,
Am primit mult aşteptata D-Voastră scrisoare şi nu am cuvinte să Vă mulţumesc. Vă voiu răspunde fără întârziere. În acest voluminos plic însă Vă trimit nou material pentru „Junimea Literară” – material despre care V-am scris1. Dacă se poate, Vă rugăm foarte mult să-l publicaţi cât de curând, de preferinţă, pentru noi, în chiar numărul de sub tipar al „Junimii”. Ne-am străduit să dăm două articole de directivă literară – Sluşanschi din punct de vedere istoric -, eu din punct de vedere estetic. Nădăjduim că vor fi juste afirmaţiile noastre. Am vrea să folosim tuturor acelora cari, grupaţi ca „generaţia tânără” în jurul Junimii sunt în căutarea unei orientări.
D-Voastră aveţi foarte multă dreptate căutând să organizaţi prin împăcare şi nu prin dezbinare tineretul bucovinean pornit, ca niciodată până acum, să facă literatură. Daşi-ne voie, ca, fără să comitem nimic împotriva acestui spirit de pozitivă colaborare, să luăm o atitudine demnă de revistă şi astfel, indirect, să impunem seriozitatea acolo unde prea uşor se strecoară artificiul şi naivitatea. Articolul pe cari Vi l-am expediat săptămâna trecută, semnat de noi doi şi destinat „Glasului Bucovinei”2, cât şi scrisoarea mea să nu le consideraţi drept ieşiri nepoliticoase. Nici un moment nu am avut în vedere persoanele ci opera lor.
Săptămâna ce vine sper să Vă pot trimite ceva despre „Generaţia tânără şi artă”, pentru foiţa „Glasului”3.
Vă mulţumesc pentru rectificarea pe care o veţi face cu privire la versurile d-şoarei C. S. Isopescu.
Vestea morţii profesorului Gherasim ni-a întristat mult4. Era într-adevăr un suflet nobil şi o inimă de aur. Idealist cum numai adevăraţii filozofi şi poeţi pot fi, destinul i-a fost potrivnic. Dl prof. Petrovici care voia să-şi impună cu orice preţ candidatul, nu a ştiut să aprecieze aceste rare calităţi ale profesorului Gherasim.
Dar aşa e viaţa noastră omenească. Azi e şi mâine nu-i. Iată de ce singura noastră datorie şi fericire e cultul binelui, pentru situaţia noastră de oameni între oameni, şi cultul frumosului. Şi binecuvântată va fi memoria tuturor acelora cari au promovat aceste două idealuri omeneşti.
Poeţii şi filosofii sunt inutili unei societăţi de animale cărora numai maşinismul le foloseşte, dar oamenii vor avea totdeauna nevoie de aceşti sensibili fraţi ai lor, căci ce ne folosesc toate bogăţiile pământului dacă ne lipseşte dragostea? Iar poezia şi filosofia, ca şi toate domeniile ştiinţei şi artei tind spre dragoste -, în sens religios. Ştirile din ţară ne neliniştesc uneori, dar nădăjduim că va fi mai bine. Mai bine pentru toţi şi nu pentru câţiva puţini.
Versurile alăturate prozei noastre sunt pentru numărul 1-2 (1933) al „Junimii”5.
Al Domniei Voastre,
                                           Traian Chelariu.
------------------------
1.                 Va apare cu titlul „Înapoi la Eminescu (Digresiuni neliterare în jurul unei teme literare)” în „Junimea Literară”, an. XXII, nr. 4-6, aprilie-iunie, p. 119-130 şi nr. 7-9, iulie-septembrie, p. 168-177. Articolul a stârnit un val de discuţii şi chiar neînţelegeri între tinerii poeţi bucovineni.
2.                 Va apare sub semnătura celor doi cu titlul „Pentru o orientare” în „Glasul Bucovinei” din 16 februarie 1933, p. 2-3.
3.                 Va apare cu titlul „Tinerele generaţii şi străvechea artă” ÎN „Glasul Bucovinei” din 19, 21 şi 22 martie 1933, p. 2-3 şi semnat „Paris, 4 martie 1933”.
4.                 Vasile Gherasim, poet, nuvelist, filosof, profesor la Universitatea din Cernăuţi a murit la 10 februarie 1933 după „o suferinţă lungă şi grea”.
5.                 Vor apare 2 poezii: „Versuri de iubire şi de rămas bun” şi „Tristeţi de după amează” în „Junimea Literară”, an XXII, nr. 1-3, ianuarie-martie 1933, p. 7.

                                                      5

Fontenay-aus-Roses, 15-V-1933
                              Stimate Domnule Ministru,
V-am trimis în ziua de 6 Mai o serie de „cugetări” sub titlul colectiv de „Semne la răscruce”1 – în ziua de 10 Mai v-am expediat, pentru „Juminea Literară”, un poem, cam lung, cam obscur, în aparenţă, totuşi, după cum simt, nu din cele mai rele din câte le-am scris -, iar azi Vă aduc un nou articol: „Dubla valoare a experienţei în creaţia literară” -, şi Vă rog să-l daţi publicării, ca şi cugetările înainte trimise, în Foiţa „Din cercul Junimii Literare2.
În articolul de faţă am încercat să evidenţiez care este sensul experienţei individuale în creaţia literară. Nu e articol de polemică, ci mai mult încercarea de studiu de estetică.
Dacă sunt plauzibile sau nu câte le-am scris nu stă în centrul scopului urmărit de mine; am vrut numai să aduc în discuţie o problemă pe care o primesc confraţii mei bucovineni gata rezolvată din Bucureşti.
Iar cele ce am scris mi-ar fi foarte plăcută surpriză să le uad judecata de dl prof. Al. Ieşan la care mi-am făcut şcoala gândirii.
Dar încă nu îndrăznesc să mă adresez Domniei Sale.
În curând cre cî voiu pute trimite nou material pentru Foiţa „Glasul Bucovinei”. De altfel îmi merge bine şi intoxicaţia de care V-am scris ultima dată n-a lăsat nici o urmă. Cum a venit aşa s-a dus.
Aştept numai veşti de la D-Voastră, cu privire la Şcoala de la Roma. Aici devin vacante două locuri în toamna acestui an şcolar. Ar fi păcat să vie la Paris vre-un element de la care nu se poate aştepta nime la nimic. Bucureştii, Clujul, Iaşii trimit totdeauna numai tineri promiţători. Fonteneays-aus-Roses trebuie să fie etapă în evoluţia intelectuală a unui tânăr capabil.
Apoi, trimiţând fără alegere, numai studenţi care au limba franceză ca specialitate – Şcoala noastră de altfel nici nu înfiinţată pentru a cest scop -, şi trimiţând orice student specialist în limba franceză, universitatea noastră nu şi-ar face nimic bun. Vă scriu toate acestea din simpla dorinţa ca să ştiţi cum stau lucrurile.
Lucrez deocamdată la tezele mele – acelea cu care sunt dator Şcolii – şi la ordonarea materialului scris pentru teza mea de doctorat.
Dar nici de literatură nu mp pot vindeca. Voiu încerca să trimit încă în primăvara aceasta ceva versuri revistei „Gândirea”. Nu că „Junimea Literară” mi-ar fi prea puţin, dar numai fiindcă îmi cer acest lucru de doi ani şi mai bine tinerii poeţi bucovineni – ca un fel de ... Feurprobe3.
Le vom face pe plac. Colaboratorul „Junimei Literare” însă voiu rămâne totdeauna.
Cât priveşte celelalte intenţii ale mele, intime, Vă voiu scrie la timp despre toate câte v-ar putea interesa.
Deocamdată încă sunt într-o fază de nesiguranţă din multe puncte de vedere – o caracteristică absolut europeană în zilele noastre. Să sperăm însă că toate se vor realiza în bine. Dacă aş putea primi încă în iunie răspuns D-Voastră mi-ar folosi foarte mult.
Cu tinerii colaboratori ai „Junimei” am reluat iar toate raporturile de reciprocă educaţie literară. Am văzut că orice ieşire vehementă în arena criticii e rătăcire. Pentru al ridica pe altul mai mic decât tine -, trebuie să te pleci către el – iar din momentul în care cineva mai mare se pleacă înspre tine, trebuie să-i întinzi mâinile; - numai astfel poţi fi şi Christ şi Christofor. Toate celelalte-s pierderi de timp şi cale greşită.
Al D-Voastră acelaşi şi foarte respectuos,
                                                                           Traian Chelariu.

------------------
1.                Va apare  sub titlul „Semne la răscruci (Din zilele şi umbra mea)” în „Glasul Bucovinei” din 11, 27 iulie, 6 august şi 3 octombrie 1933, p. 2-3.
2.                Articolul „Dubla valoare...” va apare de fapt în revista lui Ionel Creţeanu şi Filaret Ozor „Pana literară”, iar cugetările în „Glasul Bucovinei”.
3.                încercare prin foc (germ.)





                                                      6
                                                                               Roma, 15-XI-933
                             Stimate Domnule Ministru,
În prima mea scrisoare din Roma eternă îmi veţi permite să Vă trimit felicitările cele mai sincere pentru victoria frumoasă a partidului românesc celui mai încercat şi mai disciplinat1. Fie ca România să însemne o nouă eră în viaţa politică, economică şi social-culturală, iar munca şi străduinţile D-Voastră să fie încoronate cu rezultate nu numai pentru prezent pozitive ci, mai ales, pentru viitor.
Am aflat azi dimineaţă despre schimbarea de guvern, şi evenimentul m-a determinat să mă vindec de răul aclimatizării de care sufăr întotdeauna oridecâteori părăsesc locuri iubite. Parisul, într-adevăr, a fost epocă în viaţa mea. Dacă nu l-am părăsit tobă de carte, l-am lăsat în urma mea ca un pelerin ce duce în inimă un pic din taina ce l-a învăţat drumul şi oraşul mare. Am fost provincial până-n anul în care m-am trezit în capitala Franţei. De atunci am trecut printr-o serie de revoluţii interioare cari mi-au modificat cu desăvârşire structura psihică şi mi-au lărgit vast orizonturile. Chiar dacă nu am preodus nimic important între timp – chiar dacă am rămas dator cu unele lucrări cari trebuiau încheiate până la plecarea mea din Franţa, nu mi-i ruşine de lenea mea. Eu sunt omul reacţiunilor lente şi tardive, fiindcă, împotriva predispoziţiilor de om de acţiune, sînt şi un iremediabil meditativ. Anii de la Fontenay-aus-Roses şi Paris îmi sînt doi ani de gândire şi răsgândire nestingherită de tristeţi mici şi ca atare sînt, pentru mine, mai mult decât toţi anii mei de studii. Acum la Roma, procedez mai metodic la rotungirea cunoştinţelor mele şi la îmbogăţirea minţii cu noi intuiţii. Se prea poate să nu fac iar cine ştie ce ispravă. – Când ai atâtea de văzut, timpul trece foarte repede. – Va veni însă şi vremea când voiu înţelege să întorc stăpânului meu talenţii pe care nu i-am îngropat. Întors acasă voiu înţelege şi eu să lucrez cum trebuie să lucreze orice om tânăr în rândul acelora cari fac muncă bună şi constructivă. Roma, cu mult mai mică decât Parisul, m-a impresionat mai ales prin maiestatea tragică a ruinelor sale. Nu o cunosc îndeajuns spre a Vă putea comunica mai mult. Un lucru însă mi-am dat seama că vom avea de făcut – fiindcă venind în contact cu Roma antică, mi-am dat seama că momentul cel mai potrivit să-l fac – aprofundarea frumuseţilor poetice ale vechilor latini. Aici îmi vine să vorbesc latineşte şi orice altă limbă îmi pare a fi idiom străin.
Avem în biblioteca Şcolii noastre o frumoasă colecţie de poeţi latini. Am şi deschis un Horaţiu şi văd că numai aici îi pot fi înţelese odele. Mă conving din ce în ce mai mult că poezia e autohtonă cva şi locuitorii dintâi ai unei regiuni. Şi aceasta e o mare revelaţie pentru mine. Citesc şi italieneşte, mai ales că am ajuns să vorbesc suficient această limbă care nu-mi opune nici o rezistenţă în textele scrise. Dar pentru studiul clasicilor italieni voiu avea timp şi mai târziu. Acum îmi va fi de folos să învăţ bine limba şi să văd cât se poate de mult din tezaurele artistice şi istorice ale Italiei.
Academia di Romania – acesta e numele Şcoalei noastre – este cu adevărat palat. Putea face onoare ţării noastre şi în centrul Parisului. Nici nu se poate compara cu Şcoala de la Fontenay. Dar luxul acesta îmi pare a fi periculos pentru mentalitatea multora din acei ce se perindă pe aici. Imediat ce ne vin bursele, voiu încerca să mănânc într-o familie italiană spre a învăţa limba cât mai bine. La Paris numai astfel am ajuns să vorbesc franţuzeşte. Pe viitor, dacă interesele Ţării nu Vă vor lua prea mult din timp, Vă voiu ţine la curent cu toată activitatea mea.
Înainte de a-mi încheia scrisoarea ţin să Vă comunic că i-am încredinţat d-lui Streinul un manuscris de versuri care urmează să fie tipărit în colecţia „Iconar”2. Îmi veţi da voie să Vi-l dedic şi eu – la fel cum le-au dedicat şi d-rii Streinul şi I. Vesper – pentru „Junimea Literară”. Am ales din totul cât am scris până acum piesele cele mai bune, după părerea mea bineînţeles. Sînt curios cum le va primi critica bucureşteană. Eu sînt mulţumit de ele, dar numai atâta cât poate fi un autor care-şi dă perfect de bine seama că mai are multe stridenţe de elimenat. Volumul meu viitor vreau să fie un volum de proză.
Pentru „Junimea Literară” am un material nou. Voiu trimite şi câteva foleitoane pentru „Glasul Bucovinei”. Am urmărit cu atenţie tânăra mişcare literară de sub conducerea D-Voastră. Cu toată critica celor invidioşi şi cu toate insuficienţele inerente tinereşti, experimentul D-Voastră nu a rămas fără de rezultate bune. Fie ca şi pe viitor să Vă avem încă mulţi ani drept conducător şi Mecena al nostru.
Cu multă stimă şi recunoştinţă al D-Voastră,
                                                                           Traian Chelariu.
---------------------
1.                  La 12 noiembrie 1933 regele Carol l-a mandatat pe I. G. Duca, liderul  Partidului Naţional-Liberal, partid ce s-a aflat mai mulţi ani în opoziţie, cu formarea noului guvern. I. I. Nistor, ca unul din liderii liberali, a fost numit în guvernul Duca ministru secretar de stat pentru minorităţile etnice, ocazie cu care îl şi felicită T. Chelariu,

2.                  Este vorba despre primul său volum de versurei „Exod” care va apare la sfârşitul anului 1933 şi va fi înregistrat de critica bucureşteană ca un succes al anului literar, iar la Cernăuţi Ion Nistor v-a exclama cu bucurie:”Iată cel mai frumos dar de Crăciun pe care geniul românesc l-a cules în grădina noastră literară”. („Glasul Bucovinei” din 24 decembrie 1933, p. 3.). 

duminică, 20 august 2017

Я поважаю всіх людей, які люблять свою мову...”
I
Я хотів би, щоб мови
Зрозуміли одна одну,
І щоб пісня моя зазвучала
Разом з сотнею інших пісень...”
(З віршу М. Хараца „Весна”)

Іноді захоплююся силою людей, які можуть не дивитися назад, і, мабуть, заздрю їм, але себе завжди ловлю на думці, що дивлюся назад, у минуле. Я залишився вірним помилці Орфея, яку він зробив на шляху до виходу з пекла. Я пояснюю цю слабкість в першу чергу специфікою своєї професії. Понад чверть століття, щоденно я гортаю сотні і тисячі архівних справ, занурюючись із задоволенням, хоча іноді й із сумом, у метушню світу, який давно вже не існує, але який створив основу сьогодення. Другим поясненням моєї слабкості, яку я зрозумів на багато пізніше, випливає з умов комуністичного режиму, в якому нам довелося народитися та в якому змушені були прокладати свій життєвий шлях. Ми всі перебували у великій в’язниці, у глушині, де єдиним, що було дозволено, це користуватися правом дивитися назад, щоб нащупати хоча б єдиний промінь, знайти хоча б якусь частинку «нормальності». Хтось зауважив, що у Радянському Союзі, два-три десятиліття тому, читалося багато класики, навіть у громадському транспорті. Читали не щоденну пресу, а класичну літературу. Для них теперішній час був старим, а минуле новим і до нього, за повної відсутності елементів демократії, звертались багато людей. Насправді, це була одна з можливостей здійснити втечу з абсурдного світу тоталітарного комунізму. Це було намагання мислити вільно. Наша втеча у минуле зміцнювала і нашу віру у те, що правда, скільки б вона не була переслідуваною, затуленою, покритою брехливими лозунгами, під тією чи іншою формою, раніше чи пізніше, вона обов’язково вийде на поверхню.
Незважаючи на те, що час змінився, звичка завжди дивитися назад переслідує мене і сьогодні.
Протокол, який я знайшов випадково у фонді Чернівецької обласної філії Спілки письменників України, стосовно літературних реальностей Буковини 60-х років минулого століття, зворушив мої почуття і підштовхнув до додаткових пошуків у цьому напрямку. Випадок з єврейським поетом Меєром Харацом, бо про нього йтиме мова, здався мені дуже показовим для часу літературного пролеткультизму, насправді трішки м’якішим, ніж під час післясталінської відлиги, але не менш одіозним. Афішоване презирство комуністичної системи до справжньої літератури незграбно прикривало комплекс меншовартості жандармів культури, найманців примітивної ідеології. Вони відчували майже марновірний страх перед справжнім творінням, перед силою писаного слова і при найменшому відході від своїх догм, накидалися найгрубішим способом на творців, на їхні книги. Все піддавалося тотальній ідеологізації, все регламентувалося і за відхід від букви та духу цих догм авторів переслідувала примара смерті. Для справжнього письменника, для кого писати означало в першу чергу висловити свою унікальність, брутальне втручання було завжди, звичайно, неприйнятним, так як цим порушувалось саме поняття творчості. У цих умовах не багатьом письменникам вдавалось залишитися на терені справжньої літератури. Чернівчанин Меєр Харац був одним з них.
Звичайно, багато хто має право заперечити нам правдивість цього твердження, або воно документовано тільки в одному протоколі, одному відкритому листі, в декількох фрагментах віршів та відвертість думок декількох осіб, які знали безпосередньо поета. Незважаючи на те, що ми знайшли мало інформації про творчість М. Хараца, наполягаємо саме на цьому висновку тому, що спосіб, у який накидалися члени партійної номенклатури на його вірші, говорить про існування справжнього таланту, оригінальність, вірність самому собі, сміливість в решті решт.
Спробуємо підтвердити це твердження неопублікованими документами. Перший наводимо читачеві повністю, тому, що тільки у такому вигляді він спроможний відтворити нам атмосферу тієї епохи, зберегти найточніші відтінки реалій того часу.

ПРОТОКОЛ
Скорочена стенограма об’єднаного засідання Чернівецької філії СРПУ, Спілки журналістів та обласного літературного об’єднання від 3 лютого 1960 року.
Присутні 85 чоловік
На порядку денному питання: Письменник і сучасність

Вступне слово на тему „Письменник і сучасність” зробив відповідальний секретар філії СРПУ М. І. Бурбак.
Він розповів про величезні досягнення радянського народу, який під керівництвом славної Комуністичної партії успішно будує в нашій країні комунізм, завжди і скрізь простягає руку братньої допомоги іншим народам. Тов. Бурбак докладно зупинився на роботі Чернівецької письменницької організації, на тих успіхах і невдачах, підкресливши нерозривний зв’язок наших письменників з Партією і народом, їх активну участь в боротьбі за утвердження ідей марксизм-ленінізму в свідомості народних мас як в Радянському Союзі, так і за його межами.
Детально проаналізувавши поетичну творчість єврейського письменника Меєра Хараца, доповідач відзначив те краще, що у нього є, і піддав нищівній критиці художньо-неповноцінні та ідейно порочні твори М. Хараца, опубліковані протягом останніх років у польських періодичних виданнях єврейською мовою „Folk Stime” („Голос народу”) та „Szriftn”.

Повний текст виступу М. І. Бурбака додається.

Виступ Меєр Харац:
  • У мене є вірші, які не друкувалися ще ні разу за 20-25 років. От я й надіслав у числі інших віршів „Странника” до „Фолк Штіме”, вказавши дату, 1939 рік. Але дату в редакції зняли. Мій вірш „Проект 1965” присвячений робітникам СМУ (Буд. монт. упр.), але присвяту в газеті також зняли.
У вірші „Осінь” згадується супутник, але цей вірш тут не перекладений. Так само не перекладена „Пісня про сонце”. Вірш „Весна” закінчується так:
Я хотів би, щоб мови
Зрозуміли одна одну,
І щоб пісня моя зазвучала
Разом з сотнею інших пісень...”
Чому ж говорять більше про мої погані вірші і не згадують цих?

М. Хараца просять прочитати один з нових віршів, який він вважає кращим. Поет читає „Тоненький сніг”. М. Гельмонт робить підрядковий переклад. Серед присутніх помітне розчарування. Вірш далеко не найкращого ґатунку – без глибокої думки, без нових, свіжих образів.
І. Бережний: - Чому майже через двадцять років після написання ви саме „Странника” надіслали в Польщу?
М. Харац: - Я надіслав його серед інших віршів, але там саме цей вибрали.
М. Бурбак: - Звичайно, цей вірш приваблює газету, яка любенько поклонилася югославським ревізіоністам і поспішила зняти лозунг „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”
М. Харац: - Першого вірша у „фольк штіме” („Дзеркальце моей матери”) я надрукував у листопаді 1956 року. Тоді газета виходила ще під лозунгом „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”
В. Сиромолотов: - Чому ви ніколи не з’являлися зі своїми творами на наших засіданнях?
М. Харац: - Чого ж я прийду, коли ви однак не знаєте єврейської мови.
Голоси: - А Меламуд? Козінський? Блоштейн?
Д. Маковійчук: - Де ви друкували свої твори до 1940 року і пізніше?
М. Харац: - До 40-го року друкувався переважно в „Черновиц Блетер”, а потім – у різних журналах та альманахах.
М. Мардер: - Якщо ви знали, що „Странник” застарів, навіщо ж дали його до друку?
М. Харац: - Я дав його, як історичний факт. На ньому є відбиток часу.
Б. Незамай: - Ви читали цей вірш надрукованим в газеті? Вас обурило те, що зняли дату?
М. Харац: - Так, читав. Я їм не раз писав про це, а вони зовсім не відповіли.
Б. Незамай: - Що ви мали на увазі, коли писали вірша „Я стою перед новой песней” ?
М. Харац: - Відносини між літераторами. Я хотів передати почуття молодого поета, який стукається в літературу, але перед ним не відчиняють дверей.

Після відповіді на запитання, переходять до обговорення. Першим бере слово Хаїм Меламуд.

Хаїм Меламуд: - Є багато речей, над якими поетові слід глибоко задуматися, і над якими Харац вперто не хоче думати. Є ідеї нашого віку: комунізм, соціалізм, мир, дружба народів. Я згадав сьогодні нашу босу, напівроздягнену комсомолію 20-х років, яка заглиблювалась у марксистське вчення і гаряче мріяла про комуністичне майбутнє. Нині комунізм стає конкретно відчутною дійсністю. Є ще гордість поета за свою Батьківщину, за свій народ. Є ще прагнення поета розповісти про це, внести свою часточку в загальну справу. І, нарешті, є ще обов’язок , те, про що ми говоримо: „поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан».
У нас сьогодні великий спір з М. Харацом далеко не на чисто літературні теми. Коли б Харац задався метою визначити своє місце серед людей, він би не допустив друкування вірша, що не додає слави ні нашій країні, ні єврейській літературі, а, навпаки, є ганьбою для усіх нас. Для чого підняв Харац у 1958 чи 59 році легенду про Вічного Жида? Де в нашій країні асоціації, які б викликали цю легенду? Я нагадаю вам Димшица, що будував Запоріжсталь, Магнітогорськ, Ленінградські підприємства, комбінат у Бхілаї. Йосифа Гіндіка – будівника Братської ГЕС. Бориса Яновського – токаря з Чернівецького машзаводу. Голову колгоспу Бергера. Ось де нинішня доля цього вічного „странника”! А Харац або не знає і не бачить, або не хоче знати й бачити цього, що визначає наше життя.
Введення в поезію Вічного Жида робить зрозумілим вірш „Я стою перед новой песней”. Це поезія людини, яка почуває себе чужинцем, вигнанцем у своїй країні. В основі ії лежить міленькі, ганебній наклеп на радянську дійсність. Є у нас ще тіньові сторони. То тут, то там, гляди, підійме голову націоналіст жовтої чи зеленої масті... Але хіба це визначає нашу епоху? Нам треба жити й працювати, вперто боротися з усім, що заважає рухатись вперед. Якого сонця і після якої ночі чекає Харац? Який месія має прийти? Чи не Бен-Гургон, часом, спадкоємець того Жаботинського, що допомагав петлюрівцям влаштовувати єврейські погроми?
Чому в замальовках про письменників Харац так злобно націоналістично підкреслює єврейське слово (криваве, як прапор, уперте як камінь і т. д.). Аспірант МДУ, викладач кібернетики Бойвол для Хараца не справжній єврей, бо він розмовляє російською і мати його, поетеса Рахіль Бойвол, повинна оплакувати сина. Виходить, що і я повинен оплакувати своїх синів, які працюють лікарями, шукають в Якутії алмази і також говорять російською мовою? У мене напрошується порівняння. Так само мюнхенські націоналісти плачуть: „Де ж Україна, коли немає макітри з галушками?” А український народ упевнено наздоганяє і багато в чому вже випередив ту хвалену Америку, на задвірках якої сидить це буржуазно-націоналістичне охвістя.
Нам важко розібратися зараз в причинах ідейних блукань чи злісних вимислів поета. Це результат його відірваності від життя народу і випинання на перший план всього, що отруює його душу і душі сусідів.
З ким був би Харац, якби суперечка про соціалістичний реалізм перейшла у вуличні бої? По який бік барикади опинився б він? Напаскудив Харац своїми віршами сильно. Але від них нема й не буде великої шкоди Радянському Союзові; вони небезпечні насамперед для самого поета, що тоне в болоті єврейського буржуазного націоналізму, з якого немає ніякої дороги вперед.
Скиньте, Харац, торбину вічного „странника” і станьте справжнім громадянином країни Рад!

О. Пулинець: - Коли мова йде про Польщу, де ідеологічна робота, особливо в літературі, ще шкутильгає, плодотворні зв’язки, допомога радянських письменників виключно важлива й необхідна. Польські газети чекають хліба від нас, а М. Харац через „Фольк штіме” та „Шріфтн” протягнув їм камінь.
Ми вимагаємо, щоб в літературі живо був представлений позитивний герой. Є він у Хараца? Немає. Всі оговори про дату вірша „Странник” не знімають відповідальність з автора, який друкує від імені радянської літератури такі порочні речі за кордоном.
Що стосується вірша „Винуватий”, то це типовий екзистенціалізм, на тисячі кілометрів віддалений від нашого творчого методу.
Все це ставить Хараца на шлях антипатріотичний, прямо протилежний радянському патріотизму.

Г. Блоштейн: - Я здавна друкую свої твори в різних зарубіжних виданнях і чудово знаю, що значить для них наше слово. Справа не в тому, де друкуватися, а в тому, що друкувати.
Чому Харац послав туди „Странника” через 20 років? Він же надіслав цього вірша до „Антологии еврейской поэзии”Отже, він вважає, що цей вірш і тепер годиться. Один з редакторів „Антологии” писав мені: „Мы получили «Странника» Хараца. Это стихотворение нас очень огорчило. Передайте ему, что пусть такие картинки рисуют перебежчики, а мы, советские люди, не будем». Коли я повідомив це Харацу, він зауважив: „По-моєму, хороший вірш”. Харац і зараз стоїть на тих же позиціях, що й у 39-му році, коли писав „Странника”. Для нього характерний повний відрив від сучасності. Можна писати про минуле з наших передових позицій, так само можна писати про радянську дійсність, стоячи на староєврейських засадах, що й робить Меєр Харац.
Не можна бути письменником, поетом, не будучи мислителем. Харац мислить синагогальними задвірками дореволюційного єврейського містечка. Він забуває, що національна форма змінюється разом з соціально-політичним та побутовим устроєм суспільства. Його форма не відповідає нашій дійсності і ображає національні почуття єврейських трудящих.
Для творів Хараца характерні містичний туман, символістські образи. Нікуди поет в такому тумані не прийде. Навіть найкращі пароплави без маяка не можуть пристати в туман до берега, а на березі Хараца до того ж і маяка немає.
Харацу слід продумати увесь свій шлях. А в 47 років можна вже думати по-дорослому. Головне – йти твердим кроком і дивитися на дійсність відкритими очима. Харац чекає ще сходу сонця, тому що сам своєю рукою закрив від себе сонце і блукає в темряві.

Р. Карабанов: - „Странник” має вузько націоналістичне спрямування. „Родина-мать” підняла Хараца, так хай же він не забуде цього і не поцілує помилково „жену” – буржуазну пресу. („Мать” і „жена” – образи вірша „Тонкий снег”).

Ш. Козінський: - У 39-му році на території боярської Румунії жили не тільки євреї-„странники”, але й євреї-борці, підпільники. Якби Харац тоді ще був разом з народом, він знайшов би єврея Каца – секретаря підпільного обкому. Вірші Хараца не висловлюють специфіки єврейського народу, бо автор їх – індивідуаліст і відшельник серед безлічі людей. Харац не одірвався від мас, бо ніколи й не був зв’язаний з ними.

М. Мардер: - Єдина ідеологія якою керується Харац, це дріб’язковий, обивательський націоналізм. Ці вірші сповнені старих категорій і старих думок. Вони написані по-обивательськи і для обивателів.

В. Григоренко: - Ніхто не зачиняв перед Харацом дверей. Вони були відкриті. Але Харац шукав не ті двері, що треба. Я не розумію роздвоєності творця. Один з напрямів необмінно мусить бути фальшивим. То де ж ваш справжній напрям, Харац, де ви пишете щиро і правдиво? Ви підписуєте свої твори „поет з Чернівців”, тому моральну відповідь за вас ми несемо, і ми не можемо пройти байдуже повз ваші виступи. Не можна жити в Радянській країні, їсти наш хліб і за кордоном показувати нашу дійсність у викривленому дзеркалі.

М. Гельмонт: - Поети бувають різні – борці й лірики. Харац – не борець, він лірик. Харац для мене справжній поет, його любо читати. Є туманності, що йдуть від недостачі свідомості. Треба врятувати Хараца, допомогти йому стати справжнім радянським поетом. Зрозумійте, Харац, що ви живете у Радянському Союзі, що ви – радянський поет.

О. Романець: у творах Хараца я не відчув любові до людини взагалі. Хіба його вірші народжують якесь почуття любові.? Це – культ зневаги до людини, людиненависництва. Харац любить і дорожить рідним словом і добре було б, якби це переросло до свого та до інших народів.

С. Вортман: - Якби Гельмонт, добре ознайомлений з творчістю Хараца, проявив достатню проникливість і дружнє ставлення до нього, то ця розмова могла відбутися ще рік тому. Я не можу назвати Хараца великим поетом лише за те, що у нього гарні рими, бо не можу відривати форму від змісту. Немає літератора – немає бійця. І якщо вірші не наші, значить і сам він не наш. Інакше ми самі перестанемо бути борцями, коли міркуватимемо так примиренське як міркує Гельмонт.

І. Ужик: - Викладачі університету з трудом розбираються у віршах Хараца, то ж чи зможуть зрозуміти в них щось прості трудівники?

І. Сосновський: - Харац не розуміє, що він написав вірші, які потрібні не нашому народові, а нашим ворогам.

І. Кутень: - Неприємно слухати, коли дехто при такому політичному ляпсусі називає Хараца великим поетом. У віршах Хараца – повне занепадництво і їм треба дати точну оцінку. Треба, щоб товариші, які знають творчість Хараца, написали про це читачам „Фольк Штіме”.

В. Зубар: - Харацу необхідно переробити свій світогляд, стати на народний грунт, ближче до життя, керуватися у творчості методом соціалістичного реалізму.

Г. Мізюн: - Вже більше десяти років тому для Хараца були відчинені наші двері. Він виступав зі своїми віршами, і йому говорили товариші правду. Але Харац сам зачинив ці двері за собою. Він діє, як буржуазний націоналіст, а де ви знайдете націоналізм, в якому була хоч крапелька любові до людини? Гельмонт цілком логічно виступав так плутано, щоб „навести тень на плетень”. А нам не треба цього. Треба називати речі своїми іменами. Який же може бути настоящий поет, одірваний від публіцистики, від боротьби?
Харац загубив обличчя радянського громадянина та ще й перед закордоном. Якщо у нього є хоч іскра громадянства, він продумає все це і прийде до нас з новими, хорошими творами.

М. Харац: - Я поважаю всіх людей, які люблять свою мову, і в цьому я не націоналіст. Буржуазний націоналізм – це захист приватної власності, відродження буржуазного ладу, активний напад на інші нації. Я давно противник приватної власності і в „Страннике” не беру їх під захист. Я не нападаю ні на яку націю. У мене є вірш „Гайдуки”, де взагалі не зачіпається єврейська тема, є цикл „Вірші про бідність” і т. п. Я всіх слухав уважно. Цей вечір дав мені дуже багато. Я подумаю над усім і сам зроблю висновки. Я б хотів лише емігрувати з свого підвалу. Обіцяю вам, що буду думати про все, сказане тут.

Лопатюк: - Майбутнє покаже, які висновки зробить Харац. Вам треба пройнятись свідомістю, що товариші зібралися тут, щоб допомогти вам позбавитись помилок. Ви помічаєте антисемітствуючого хулігана, але не бачите дружби народів і таким чином спотворюєте правду життя, ллєте воду на млинове колесо імперіалістичної пропаганди.
Обличчя письменника повинна визначати вся його творчість, а ви вже років п’ять, як замкнулися в собі, одірвалися від навколишнього середовища. Письменник повинен повсякденно боротися за справу партії, а не чекати, важків часів, щоб довести свою вірність. Зрозумійте, що ми зібралися тут не для того, щоб посварити й очорнити вас, а щоб допомогти вам.
Помилки Хараца в якійсь мірі пояснює те, що товариші не цікавилися його творчістю, не цікавились умовами, в яких він живе.
Випадок з Альтманом – ганебна пляма на всій письменницькій громадськості. Треба зобов’язати Альтмана виступити з публічним спростуванням і осудженням вилазок буржуазної преси, а якщо він відмовиться – зробити з цього відповідні висновки.
Дбайливіше слід виховувати нашу літературну молодь, щоб була гарантована від подібних помилок.

М. Лазаренко: Зачитує проект рішення:

  1. Обговоривши поетичну творчість поета Меєра Хараца, збори письменників і журналістів Буковини суворо засуджують ряд його антипатріотичних, ідейно порочних, буржуазно-націоналістичних, наклепницьких творів.
  2. Збори зобов’язують бюро філії Спілки письменників і обласного літературного об’єднання посилити ідейно-виховну роботу серед літераторів, спрямувати їх зусилля на яскраве висвітлення в своїх творах нашої дійсності, добиваючись, щоб наші письменники були справжніми помічниками партії в боротьбі за комунізм.
  3. Доручити бюро Спілки письменників виступити на сторінках преси з оцінкою поетичної творчості Меєра Хараца.

Це рішення було одноголосно прийняте всіма учасниками зборів.

3 лютого 1960 року. Запис вів А. Добрянський
Голова зборів М. Бурбак
Секретар А. Добрянський
(Державний архів Чернівецької області, ф. Р-2778, оп. 1, стор. 1-15)

II
Ми багато часу вагалися поки вирішили зробити декілька коментарів до цього тексту. Справа у тому, що ми неодноразово переконувалися у суб’єктивності оцінок, їх маловартісності, коли вони знаходяться поруч з вперше опублікованим документом. Документ краще всього сам за себе говорить. Він є і джерелом, і коментарем водночас. Однак, все ж сподіваємося, що коментарі, хоча б частково, виправдовують себе.
До промови М. Гельмонта збори йшли за добре установленим планом і логікою (логікою комуністичних ідеологів, звичайно). Ствердження Гельмонта про те, що „Харац для мене справжній поет, його любо читати” і те, що він є „великим поетом” (факт, який не занесений до стенограми, але якій чітко випливає з наступних промов виступаючих), створів, серед зібраних для одноголосного осуду „його антипатріотичних, ідейно порочних, буржуазно-націоналістичних, наклепницьких творів”, справжній чортополох. Тим, кому випало виступати далі, зі страхом, повинні були частину бруду кидати на Гельмонта (дивись позицію О. Романця, С. Вортмана, І. Кутеня, Г. Мізюна). Потрібно сказати декілька речень про того, якій посмів висловити окрему думку та який став на захист того, хто „блукає в темряві”.
Мойсей Гельмонт (Мойше Гельмонд), незважаючи на те, що не був прийнятим у Спілку письменників, був художнім творцем з великими знаннями та здібностями у літературному світі. Поруч з власною поетичною творчістю, згадаймо тут особливо його здібність до перекладів з російської та української літератури, як наприклад з Т. Шевченка, М. Рильського, П. Тичини, Л. Первомайського, А. Малишка, П. Воронька, В. Маяковського, М. Асєєва, О Твардовського, О. Прокоф’єва, Я. Коласа, Я. Купали, Г. Табідзе, С. Вергуна, А. Акопяна, З. Заряна, Дж. Джамбаєва, С. Італьського та інші. Кілька разів перевидавалась книга його перекладів поем О. Пушкіна, яка здобула високу оцінку критики. Він також перекладав на російську мову майже всі вірші й поеми Юрія Федьковича. На жаль, М. Богайчук, людина, яку ми дуже поважаємо, не внесла його у свою останню книгу. Але головним є те, що Гельмонт, у даному випадку, проявив ще одну свою рису – чесність по відношенню до товариша по перу. У тих обставинах це мало велике значення. На жаль, ця підтримка була одинична.
Складно зрозуміти сьогодні, без пояснень, і виступ В. Лопатюка, представника обласного комітету партії на зборах, з прямими нападками на адресу М. Альтмана. Єврейський письменник, драматург, перекладач, завліт Чернівецького єврейського театру Мойше Альтман був найяскравішим представником так званого „Бессарабського літературного Олімпу”. Для Чернівецького єврейського театру він написав три визначні п’єси , серед яких „Десята заповідь” по А. Гольдфрадену була поставлена на сцені. Але через деякий час (1949 р.) була знята з репертуару, як „національно-обмежена”, театр закрили, автора заарештували органи КДБ та кинули у в’язницю на 10 років. Нагадаємо, що якраз в березні 1949 року був заарештований, звінувачений у буржуазному націонализмі та засуджений на 10 років виправительно-трудових таборах строго режиму і Меер Харац. Після дострокового звільнення у 1955 повертається до Чернівців. Трохе пізнише повертається з таборів і Мойше Альтман. У 1960 році, як для тільки-но звільненого з в’язниці, з’явилась можливість „виправдовуватися” перед режимом пасквілем на адресу колеги та „вилазок буржуазної преси”, „а якщо він відмовиться – зробити з цього відповідні висновки”. На честь Альтмана, „зараженим вірусом вільного світу” (письменник жив багато часу в Румунії, Франції, Бразілії), відмовляється писати та підписувати цей пасквіль.
Знайшлись поспішно інші, які склали нашвидкуруч його та підписали. Таким чином у газеті „Радянська Буковина” від 4 березня 1960 року з’явилась наступна стаття:
Чужий голос»

Радянська література все ширше завойовує думи і серця зарубіжного читача. Прості люди всіх континентів з великим захопленням читають наші книги, газети, журнали. Вони прагнуть визнати правду про велику країну соціалізму, де бурхливо розквітають культура, наука і техніка, де здійснюються найсміливіші дерзання людства, розгорнутим фронтом будується комунізм.
Літературні і культурні зв’язки є одним із засобів встановлення дружби, взаєморозуміння між народами, зміцнення справи миру.
Ряд радянських письменників активно виступає в закордонній пресі. Є серед них і літератори Чернівецької області. Велику, благородну, справді патріотичну справу робить народна поетеса Параска Амбросій. Своїми віршами про мир, про дружбу, про щасливе життя трудящих Буковини вона завоювала серця читачів прогресивної канадської газети „Українське слово”. Вірш „Ковалі” нашого молодого поета Івана Кутеня, надрукований в цій газеті, увійшов до репертуару багатьох народних українських хорів Канади. Виступають зі своїми творами в єврейській зарубіжній пресі й деякі єврейські письменники Чернівців.
Є нам про що розповісти зарубіжним читачам. Пісні наші – пісні про велику перемогу радянського народу в боротьбі за комунізм, пісні про ленінську дружбу народів нашої країни, пісні-заклики до боротьби за мир, проти фашизму, проти війни.
Місце радянського письменника - в передових рядах борців за мир, за комунізм. Голос поета, думи й мрії його, - це голос, думи і мрії народу, Його пісні – це пісні народу! Ми горді тим, що нас Комуністична партія назвала своїми помічниками.
І дуже прикро, коли в цей дзвінкий і дружний хор закрадається фальшивий, чужий голос.
Чужий голос... Голос обивателя-буркотуна, націоналістичного підбріхувача – такий голос Меєра Хараца, людини, що претендує на звання поета. Обговоренню його творів, що надруковані останнім часом в зарубіжній пресі, були присвячені збори чернівецької літературної громадськості. Письменники, журналісти і літературознавці – українці, росіяни, євреї – з великим обуренням говорили про наклепницькі і занепадницькі вірші М. Хараца. В них немає ні патріотизму радянської людини, ні голосу борця-громадянина великої країни соціалізму, ні відчуття того великого і світлого, що відбувається в наші дні в усіх кутках неосяжної Вітчизни.
Що так обурило учасників зборів у поезії М.Хараца?
Реакційна буржуазна преса щодня, щогодини заливає сторінки своїх газет, отруює ефір помиями брехні і наклепів на Радянський Союз. Вона аж захлинається вигадками про переслідування євреїв у Радянському Союзі.
Істеричним галасом про антисемітизм в СРСР зарубіжні борзописці силкуються відвернути увагу свого читача від розгулу фашизму і антисемітизму в капіталістичних країнах і, зокрема, в Західній Німеччині. Захлинається цією брехнею і буржуазна преса Ізраїлю. Треба ж якось вигородити кліку Бен-Гуріона, яка перепродує зброю Західній Німеччині, даючи її в руки тим самим фашистським генералам, які вбивали, знищували, палили в печах Майданека і Освєнціма євреїв.
Своїми віршами Меєр Харац, може сам того не помічаючи, став підспівувачем антирадянських наклепників.
На зборах багато говорилось про його вірш „Мандрівник”, надрукований в зарубіжному єврейському журналі в 1958 році. В образі мандрівника Харац малює єврейський народ, якого завжди й скрізь, мовляв, переслідують, кожне слово його – заборонений плід і т. д. і т. п. Харац приєднується до свого вигаданого мандрівника:
Будем удвох мандрувати
По пустельній чужині,
Без речей, без взуття
І без сорочки.
Це стара легенда про єврея Агасфера – вічного мандрівника. Але де його Харац розкопав? Де бачив він, скажімо, такого серед євреїв Чернівців? Серед текстильників і машинобудівників, лікарів і вчителів, студентів і науковців, серед ударників комуністичної праці? Є він лише в хворобливій і темній фантазії Хараца, забитій біблейськими нісенітницями.
Єврейська радянська література у багатьох творах прози, поезії, драматургії відобразила величний процес соціального відродження єврейського народу в умовах радянського ладу, показала перетворення „людини повітря” в трударя, активного і рівноправного члена суспільства. Та прийшов Харац і сказав: нічого цього не було й нема. Є лише вічний мандрівник, а Харац – його пророк.
Улюбленою брехнею єврейських буржуазних націоналістів, сіоністів, всіх ворогів Радянського Союзу є вигадка про те, що ніби євреям не дають користуватись здобутками революції, в якій вони брали активну участь. Є у Хараца віршований скарб і на цю тему. Ось його вірш „Перед новою піснею”, надрукований у зарубіжній пресі у 1957 році.
Ми разом тут будували
Цей дім, як пісню,
А ви, перші сусіди,
Ввійшли і двері зачинили.
Стоїть Харац перед цим будинком і не знає, як увійти. Що ж йому залишається?
Я стукаю у вікна,
Я розбиваю вікна, -
пише він.
Хіба це не гидка брехня, не наклеп на нашу радянську дійсність, на нашу радянську рідню, на світлу споруду соціалізму, збудовану працею здружених всіх народів СРСР? Адже ключі до цього величного будинку, ключі щастя одержав разом з усіма народами нашої країни і єврейський народ.
У своєму вірші „Весна” Харац розповідає, як „діти з семи дворів збираються у найбільший двір”, але чужими відчувають вони себе, мов ті птиці з різних гнізд.
Це брехня на наші школи, дитячі садки, дитячі ясла, на нашу світлу весну, на дружбу народів СРСР!
В минулому році вся наша країна, все прогресивне людство відзначало сторіччя з дня народження видатного єврейського письменника Шолом-Алейхема. Класик єврейської літератури, співець єврейської бідноти став улюбленцем усіх народів, близьким їм своїм високим гуманізмом, любов’ю до простої людини, своїми світлими ідеями про мир, про дружбу народів.
З особливою урочистістю відзначали цей ювілей народи Радянського Союзу. В усіх містах і селах країни, на всіх мовах народів СРСР проходили вечори, спектаклі, концерти, була видана ювілейна марка. Вийшло передплатне видання творів Шолом-Алейхема російською мовою, вибрані твори єврейською мовою. Це була яскрава демонстрація великої, щирої, ленінської дружби народів нашої країни.
Присвятив цьому ювілею вірш і М. Харац. Але про що думає він, „читаючи Шолом-Алейхема”? У надрукованому в зарубіжній єврейської газеті вірші він розповідає, що „зачинив двері, спустив фіранки і тихо, нашою мовою, якої не чути знадвору” читав Шолом-Алейхема. Він читав і попереджав свою доньку, щоб не зв’язала свою долю з не євреєм, як це зробила донька Тев’є Молочника.
Яке блюзнірство, яке знущання над великим єврейським письменником, над його світлими ідеями інтернаціоналізму! Який наклеп на нашу радянську дійсність! Чого йому спускати фіранки, ховатися з своєю мовою? Адже в Чернівцях відбулося понад 20 концертів єврейською мовою, присвячених ювілею Шолом-Алейхема. Адже сам Харац живе недалеко від вулиці, яка носить ім’я Шолом-Алейхема!
Як далеко відстав від простої людини з народу, Тев’є Молочника, поет Харац! Тев’є розумів і співчував своїй доньці Годл, що разом з своїм Перчиком пішла битися за щастя народу, він подолав забобони, національні межі, що стали на шляху щастя своєї доньки Хави. „Чому це я повинен заступитись за божу кривду? – говорить він. – Бо що є таке єврей і не єврей? І чому вони повинні відокремлюватись один від одного?”
Тим то і дорогий Шолом-Алейхем всім народам світу, що в своїх творах він проповідував ідеї інтернаціоналізму. І ось приходить Харац через півстоліття, коли здійснилось те, про що мріяв Тев’є, за що бились його сини і доньки, і вигукує: назад, від Тев’є, від його Годл, від його Хави!
На земній кулі відбулися величні перетворення, які змінили обличчя нашої планети. Всім світом оволоділи великі ідеї комунізму, гуманні ідеї миру і дружби народів, ленінські принципи інтернаціоналізму стали нормою життя радянських людей, знаменням нашого часу. Та Харац глухій і сліпий до всіх цих історичних перетворень, в усьому своєму світовідчутті, в усій своїй писанині він залишився, застиг на рівні відсталого містечкового єврея з царської „смуги осілості”, як і його мандрівник, він усе молиться своєму містечковому богові.
Є у Хараца вірш „портрет художника”, надрукований також у зарубіжній єврейський газеті 1959 року. Герой цього вірша „майже закриває очі і так іде напівсліпим до своєї мети”.
Багато з тих, хто виступав на зборах, прирівняли до цього художника і самого поета. Біда Хараца в тому, що він зовсім закрив очі, блукає в темряві і палицею сліпого мандрівника вистукує, намацує собі дорогу. Куди вона заведе Хараца?
- Поет відірвався від життя, від радянської дійсності, від колективу літераторів, і це привело його до таких зривів – говорили одні.
  • Він ніколи з цим життям і не був зв’язаний, - говорили інші.
І справедливо учасники зборів поставили Харацу ряд питань. Від імені кого виступає поет? До серця яких читачів звертається він? Що пропагує, за що бореться, чого добивається він у своїх наклепницьких віршах?
Відбулася гостра, відверта й принципова розмова про обов’язок і відповідальність письменника, про його місце в боротьбі за мир, за комунізм. На зборах з усією яскравістю була продемонстрована велика, непорушна ленінська дружба народів, дружба літератур. Письменники, журналісти, літературознавці говорили про великі традиції Пушкіна й Толстого, Шевченка і Коцюбинського, Менделе Мохер Сфоріма і Шолом-Алейхема, вся творчість яких служила і тепер служить інтересам народу.
Сибір, Урал,
Калуга і Трипілля...,
І скрізь я
Полум’яний комсомолець.
Це український поет Іван Кутень прочитав вірш відомого єврейського радянського поета Іцика Фефера, щоб довести, як глибоко помиляється Харац, як далеко відстав він від своїх сучасників.
Разом з тим, усі виступи були сповнені щирого бажання допомогти поетові зрозуміти свої помилки, подолати свою національну обмеженість, вибратись із свого темного закутка і піти по світлому, сонячному шляху з широко розкритими очима.
Основою основ радянського ладу, його великих успіхів є морально-політична єдність радянського народу, ленінська дружба народів нашої країни. В своїх антирадянських наклепів реакційна буржуазна преса якраз і намагається порушити цю велику дружбу. Тому збори так гостро засудили вірші Хараца, бо чути в них чужий, не наш голос.
Перо радянського письменника, його серце завжди було і буде віддано великим ідеям інтернаціоналізму, дружбі народів Радянського Союзу, боротьбі за мир, за комунізм.
Григорій Блоштейн,
Хаїм Меламуд, письменники.”
Через два місяці з’явилася і відповідь М. Хараца, яка, звичайно, була нав’язана людьми з КДБ. Сьогодні можемо тільки здогадуватися через які страждання пройшов поет, щоб добитися на решті для себе невеликого компромісу, тобто, своєрідної форми виживання у боротьбі з диявольським апаратом нищення талантів та справжніх цінностей. Крім посипки попелу на свою голову, Харац, у своєму зверненні до редакції газети „Радянська Буковина”, зміг все-таки, хоча б частково, відстоювати свою позицію, тобто, що він залишає „за собою право в майбутньому заперечити товаришам Блоштейну і Меламуду з приводу кількох частковостей...”. Харац дуже добре розумів, що їх перемога тимчасова і, що обов’язково настане час, коли правда восторжествує.
Після цього випадку, для Хараца настав час спокою, якщо можна так висловитися, вірніше, настало десятиріччя тотальної ізоляції. Незважаючи на те, що отримав посаду бухгалтера у Чернівецькій філії Спілки письменників з окладом у 60 карбованців, він не зміг ніде друкуватися, крім декілька віршів у „Радянську Буковину” в перекладі П. Палія та М. Фішбейна. Але влада зацікавилась умовами його життя ( згадайте його „Я б хотів лише емігрувати зі свого підвалу”) і для того, щоб привернути його на свій бік, надала йому наприкінці 60-х років квартиру на проспекті 50-річчя Жовтня.
Зникає його ім’я і з протоколів літоб’єднання. Тільки раз, у тому ж 1960 році, Харац нагадує про себе. Але як яскраво він себе проявляє!
На засіданні літоб’єднання від 18 березня 1960 року, при обговоренні поеми В. Алхімова „Сказ про Буковину”, після тривалих дебатів, які безпосередньо стосувались визнання бездарності письменника, бере слово М. Харац, єдине втручання поета у діяльність літературного об’єднання з 1960 по 1972 року, зафіксоване протоколами, і каже (наводимо мовою оригіналу):
«Мне хочется заметить автору, что когда он писал поэму в нем не было поэтической души и он копировал все когда-то читанное им. Поэма по количеству строк большая, а труд в ней поэтический очень маленький». І все, більше жодного слова. На цьому обговорення закінчилось. Ніхто з присутніх величин не посмів додати щось до цієї лаконічної та точної характеристики.

III

Але 
„товариші” день і ніч думали про „обличчя радянського громадянина”, про долю „відсталого містечкового єврея з царської „смуги осілості”. Як результат цього „піклування” та „чуйності і доброти колективу письменників” появився ще один опус їхнього творіння.
Відкритий лист Меєру Харац
З приводу сіоністських пліток Єрусалимської радіостанції

Про людину треба турбуватися. Особливо про нікчемну. Тому що талановита так чи інакше проб’є собі шлях, а нікчема – як мале: ні носа сам не може витерти, ні штанів натягнути...”
(Васіл Конєв „Нікудишне”, „Літературная газета”, № 47 від 17 листопада 1971 року)
Дуже можливо, що співробітники Єрусалимської радіостанції в Ізраїлі, зокрема й Сегал Кальман, не знайомі з цим оповіданням, а проте, не зважаючи ні на що, все ж таки турботу про нікчемних ревно виявляють.
І треба ж трапитись такому, що жереб на цей раз упав на мешканця Чернівців. Чаклуни з Єрусалима вирішили через ефір „поклопотатись”, подути фіміаму „піклування” на адресу Меєра-Хаїме Лейбовича Хараца. 2 жовтня 1971 року навіть передачу йому присвятили.
Робилося це з відома чи без Вашої, Меєре Лейбовичу, згоду, вже не має суттєвого значення. Та й не змінить уявлення про Вас, коли зважати, що до того шабашу в ефірі надто старанно, навіть запопадливо прилучалася Ваша дочка Брана.
Здається ж, зовсім недавно Брана виїхала в Ізраїль, а ще раніше, в березні 1971 року, Ви шанобливо проводжали піднесеного до рангу літераторів Йосифа Керлера. Мабуть, виряджали дочку не без ідейного, сіоністського напучення, бо, не встигши ступити на „землю обітовану”, Брана одразу стала „своєю”, знайшла спільну мову з ренегатом Йосифом Керлером.
Припускаємо, ба й цілком імовірно, що саме з Вашого благословення вони пориваються возвести Вас у сан єврейського національного поета, ну й, звичайно, ...великомученика, хоч ні тим, ні іншим Ви ніколи не були.
Розуміється, Ви самі добре знаєте, що ця мірка не до Вас. Одначе галас в ефірі десь до душі Вам, якщо не протестуєте проти брудної кампанії з використанням Вашого імені. Воно й природно. Ви вже довгі роки співаєте з „чужого голосу”, співаєте заради зиску з тих акцій, котрі в очах антирадянців і сіоністів зроблять Вам політичний капіталець. Адже саме цю кампанію Ви хочете поповнити.
Згадайте хоча б той факт, як у березні 1960 року з приводу Вашої творчості газета „Радянська Буковина” в статті „Чужий голос” писала:
...Голос обивателя – буркотуна, націоналістичного підбріхувача – такий голос Меєра Хараца, людини, що претендує на звання поета...”.
Ви відповіли на цю статтю.
Доречно повернутися до цього „каяття”, навести рядки з Вашого листа до редакції від 11 травня 1960 року:
Хочу запевнити читачів „Радянської Буковини”, що ідейні збочення і націоналістичні тенденції, виявлені в моїх віршах, не є наслідком якого-небудь злого задуму, а досадними помилками, які при щирій допомозі колективу літераторів я вже переборюю і сподіваюсь перебороти до кінця.
Я впевнений, глибоко переконаний, що в атмосфері приязної підтримки, принципової, але доброзичливої критики товаришів по перу, письменників Буковини, мої твори не будуть звучати „чужим голосом”, а стануть нашим радянським голосом...”.
Атмосферу приязної підтримки Ви, Меєре Лейбовичу, завше мали. Чуйність і доброту колективу письменників, як Ви це вмієте, використали сповна. Вам, як нікому досі, бюро філії СПУ надало роботу в теплі, затишку. Умови – тільки пиши, твори! З рук організації, письменників, яких Ви самі називали „товаришами по перу”, маєте зручну, простору квартиру в новому будинку. Ви, й не бувши членом Спілки, мали всі привілеї, надані Статутом письменникам: і творчі відрядження, й путівки до санаторіїв.
Якої критики – „принципової, але доброзичливої” – Ви чекали, така й була. Хоч „досадні помилки” траплялись все частіше. З Вами говорили тактовно, терпляче. Коли, не чистого на руку, дрібного в поезії гендляра, Вас явно викрили на друкуванні віршиків у сіоністських органах, то й тоді, в серпні 1969 року, гостра, відверта розмова мала на меті застерегти, врятувати. Але непоправний, ворожий до всього, що дороге нашому народові, Ви роками лицемірите, живете своїм давнім „злим задумом”.
Яка ж ціна Вашим запевненням?
Ідейно чужий, зухвалий, захований в собі, ворожий до всього нового у нашому житті, Ви всім єством були і є внутрішнім емігрантом, а сіренькою творчістю готували духовний та й матеріальний грунт для себе в Ізраїлі.
Вихований міщанською, обивательською смаківщиною, Ви, геть утративши чуття міри, то вихваляли, били доземний поклін Йосифу Керлеру (до п’ятдесятиріччя від дня народження), то, захлинаючись у рабському підтакуванні, присвячуєте віршики запеклим антирадянцям типу Телесина і Буйвола з побажанням якнайскорішого виїзду в Ізраїль до їх любимого сина, який вже там:
...У гарному саду
Біля самого берега
(моря?)...”
(Добірка віршів „З мого альбома”, „Фольксштімме”, 1971).
Повторюєтесь, Меєре Лейбовичу! До Вас таким же шляхом йшли знайомі Вам З. Телесин, Р. Боймвол, Н. Ліфшицайте, Е. Підрядчик та інші. Різні в них тепер долі, та все той же ганебний шлях.
Нагадаємо, що пише про це прогресивний єврейський письменник США Сем Ліпцин: „...Мене прикро вразили зрадники, що, на жаль, є й у вашій країні, хоча б у Чернівцях, як от Меєр Харац. У нас в країні це не є незвичайністю, винятком. Одначе ганьба, коли поети, письменники, діячі культури продаються за горня з сочевицею. Йосиф Кернер став огидним ведмедем, Еліезер Підрядчик – підрядчиком у газетах, які ллють бруд. Запахло „смаженим” од агресорів із Ізраїлю. Всіх цих зрадників спіткає доля миші, заманеної шматочком сиру в капкан. Різниця в тому, що ті, зокола, намагаються проникнути в середину, а ті, що вже в середині, раді знайти вихід, аби вибратися звідти. Всіх їх чекає той самий кінець, що й Нехаму Ліфшиц, яка раніше була зіркою сцени, тепер вона „мідна зірка”. Раніше співала для народу, нині за пару доларів „наспівує” доноси шпигунським агентствам „Форвертс” і „Туг”...
Та Ви й самі про все це добре знаєте з передач тої ж Єрусалимської радіостанції.
Тільки ж у Вас може не вийти. Не тому, що не здатні до блуду, чи не виносили в собі гадючу природу соціальної мімікрії: мали з кого брати взірці. Може не вийти, бо від таких, як Ви, вже не буде ніякої користі. Дрібне, без ефекту, вже не діє, приїлось. Чого доброго, ще пошиєтеся в дивака з... претензіями. Все буває. Можете на цей раз опинитись, як у легенді про єврея Агасфера, - вічним мандрівником, „блукаючою зіркою”...
Хоча, власне, це далеко не все, про що йдеться. У непосвячених може виникнути запитання: хто же Ви, Меєр Харац? Чим зацікавили жадібних до намов ізраїльських добродійників? Як не дивно, виявляється, пересічністю. Звичайною сірою своєю буденністю. Ви й цим імпонуєте, дрібними плітками прислужуєтесь. Наприклад, злісною жовчю на адресу журналу „Советіш Геймланд”. А щоб якось виграти в очах усіх антирадянців, у тій же добірці віршів стріляєте в їх „улюблену” мішень – головного редактора журналу Арона Вергеліса. В написаному Вами його „Літературному портреті” кожне слово бризкає слиною глуму, згустком отруєної люттю сатири.
З чого б це? І чому Ваші „поетичні” стріли спрямовані саме проти Арона Вергеліса? Того, хто свого часу в Чернівцях обіцяв Вам, якщо дасте щось путнє, витягти Вас на сторінки „Советіш Геймланд”, і кому Ви зобов’язані публікацією кількох, правду кажучи, художньо недокрівних добірок. І за це чорна „подяка”? Чи не тому, що журнал, авторитетний літературний орган, уже не міг компрометувати себе друкуванням Ваших міщанських віршиків?!
Або згадайте, як Ви домагались потрапити до А. Верегеліса на прийом. А нащо? Чи була в тому потреба? Хотіли, щоб на Ваших забракованих рукописах поставив редакторську печатку. Жадоба політичної наживи спонукала Вас вдатись до цих обхідних путівців. Смакувала заздалегідь, як на „свободі слова” згодом поспекулюєте за кордоном. Одверто скажемо: дуже неохайно! По це, мабуть, єрусалимські радіозловтішники ще не знають? А то накинули б аванс...
Чи той же Й. Кернер. Звідки ж йому знати, що Ви не вельми високої думки про його літературну діяльність?! Як Ви свого часу на всіх перехрестях доводили, що в нього творчий застій, неминуча безплідність. Але раз він „корінник” у сіоністській супрязі з Браною, значить йому... ні, ні! Головне, щоб до нього не дійшло... Так?!
Отже, Ви дієте за нормами Вашої поведінки, в дусі Вашої моралі: змовництва, дворушництва, підступництва; в дусі свого характеру – лакизи, лицеміра, запроданця. Нічого дивного. Мабуть, саме така мораль явно гожа для радіо брехунів Єрусалима. Запрограмована мораль в Ізраїлі. Мабуть, якщо там про Вас отак опікуються.
Цікаво, між іншим, яке поле Ви облюбуєте для повного виявлення себе на „землі обітованій”? Чи не готуєтесь стати диктором або співцем антирадянських передач? Як би то не було, напевне, займеться тим, що прибутковіше і що йде на слухняну догоду хазяям. Бо інакше дуже тяжко доведеться Вам...
Підпис - Василь Лесин
Підпис - Микола Бурбак
Підпис - Віктор Косяченко
Підпис - Хаїм Меламуд
Підпис - Іон Кілару
Підпис відсутній – Сіді Таль, заслужена артистка УРСР
Підпис - Гірш Блоштейн
Підпис - Петро Міхневич, народний артист УРСР
Підпис відсутній – Василь Левицький
Підпис - Євгенія Золотова, режисер Чернівецького театру
Підпис відсутній - Наум Гурвіц.

Від редакції: Бюро Чернівецької організації Спілки письменників України зв’язалося з працівниками ВВІР-а й вияснило, що Харац М. Л. і його дружина Х.Х. Харац, порушили клопотання про виїзд в Ізраїль. Ураховуючи всі його „заслуги” у творчій і громадській діяльності, письменники Буковини вважають, що літературно-мистецька громадськість краю геть нічого не втратить на випадок, якщо задовольнять клопотання Меєра Хараца.” (ДАЧО, ф. Р-2778, оп. 1, с. 4, арк. 26-30)
Цей лист був надрукований в газеті „Радянська Буковина” від 3 березня 1972 року, тільки без прізвищ Сіді Таль і Василя Левицького. Прізвище письменника Наума Гурвіца у газеті все-таки з’явилось. Із свідчень його друзів, Н. Гурвіц неодноразово говорив про те, що він не підписував цей лист, і що прізвище в газеті надрукували без його згоди. Але у той час мало хто йому вірив. Наводимо тут фотокопію цих підписів, як доказ чесності цих трьох людей і як добру згадку про Сіді Таль, Василя Левицького і Наума Гурвіца.
А Харац у тому ж 1972 році був змушений емігрувати до Ізраїлю. Там видавав свої вірші. У 1993 році його навідував чернівецький письменник Йосип Бург, якій розповідав, що у Ізраїлі Харац став відомим поетом, надрукував дуже багато збірників віршів, але тяжко хворів і через короткий час відійшов у вічність.
У Ізраїлі разом з Йосипом Керлером редагував „Ieruscholaimer Almanah” та друкував в газетах та журналах Ізраїлю, Америці („Di Letzte Naies”, „Volksblat”, „Vorwerts”).
Мав тісні звязки з поетами з „Ieruscholaimer Almanah” (Меер Елин, Хаїм Мальтинский, Рухл Боймволь, Зяме Телесин, Мотл СакциерГирш Ошерович, Лейзер ПодрячикЭле Шехтман).
За ці роки видавав 10 збірників віршів, 2 книги літературної критики. Згадаймо й той факт, що М. Харац переклав на ідиш майже всі твори великого румунського поета Міхая Емінеску.
Був лавреатом декількох престижних літературних премій, у тому числі премії Атран (1975, США), Якова Фіхмана (1976, Ізраїль) та Іцика Мангера (1986, Ізраїль — найвища літературна премія за творчість на ідише).
На жаль, за всі ці роки, у Чернівцях ніхто не згадував про нього. Тільки Мойше Лоев, у своїй книзі про Чернівецький театр (Мойсей Лоев, Последняя спичка, документальная повесть, рассказы, очерки, Нью-Йорк, 2000 р.) написав дуже теплу сторінку про цю надзвичайно талановиту, мужню та цікаву людину.
Ми написали ці рядки з надією, що обов’язково знайдуться фахівці, які перекладуть його вірші українською, російською або румунською і надрукують їх тут у Чернівцях, у його Чернівцях. Ми впевнені у тому, що наше головне знайомство з Меєром Харацом, з його творчістю ще попереду. Він заслуговує на те, щоб ми його знали, як ніхто інший. Ми всі у великому боргу перед ним.
Драгош Олару.





Як народилася казка
На сцені все вже підготовлено:
І на великім полотні зелений ліс,
Змальований, дрімає,
І крихітні зірниці з сухозлота,
Мистецьки зроблені,
Аби сіяти, коли технік опустить
У зал завісу ночі,
І шовкотравий схил з фанери...
Тільки пара, що повинна надійти сюди
Й грати перед залом закоханих,
Десь-то загаялась і закохалася насправді.
...Тремтять дерева на полотні,
І вчасно тишу тричі розбудив дзвінок,
Завіса піднялась, мов зняв її годинниковий механізм,
Та все ще десь закохані баряться
І не заходять у примовклий ліс,
І стало лісові студено,
Немов це ліс живий,
Пройнятий моторошністю із краю в край,
В передсвітанні, перед ласкою сонця.
Й ось намальовані дерева стрепенулись,
Загомоніли.
І замість драми
У зал ступила таємнича казка.
(Переклад з єврейської, „РБ”. 18 травня 1968 р., стор. 3)

Будівництво
На одній нозі кремезним журавлем спинився кран,
І витягає він шию, мов чогось сягнути хоче.
То здіймає клітку цеглі, то замісу цебрик-жбан,
Будівничому у руки подає наверх до ночі.

І ростуть рівненько стіни довкола вікон всіх,
Довкола прорізів ростуть, де згодом будуть двері.
Потім вікна, потім двері кран здійма під теплий сміх
І вкладають будівничі в стіни, що напроти скверу.

Видивляються будинки, що новий у них сусід,
Зводять очі свої чисті у весняно-тихі смереки,
І здається тим будинкам, що вони в пахучий цвіт
Одяглися й підростають, одіж скинувши пошерхлу.

На одній нозі кремезним журавлем спинився кран,
І витягає він шию – на новім робочим місці,
Будівничому у руки подає цементу жбан,
Подає йому у руки білий на тарілці.

(Переклав з єврейської П. Палій, РБ, 11 січня 1970 року, стор. 4)

Як стає тихо
Гомоном, голосом, колесом в брук,
Колом у голову гуркіт і грюк,
Навіть у тиші, навіть у сні
Сниво шумливе сниться мені,
І нескінченна не спиниться мить –
Колесо котиться, торохктить,
Вітер вітрилами віття трясе,
З’являється жінка. Жінка несе
Кошик високий на голові.
І вулиці раптом зникають криві.
Жінка іде по зеленій траві,
Гомони нишкнуть. І ось через мить
Жінка в саду яблуневім стоїть,
Яблуко падає, тихне в траві,
Падає в кошик на голові,
Губиться в шатах нечутна луна,
На сповнений кошик хмаринка злина –
Біла, неначе крило снігове,
І тиша, і тиша, і тиша пливе.

(Переклад з єврейської Мойсея Фішбейна – „РБ”, 5 липня 1970 року, стор. 3)


Тиша
І в решті-решт мені явилась тиша,
Яка щомиті марилась мені, -
Й остання хвиля, хвиля гомінкіша,
Вляглась дрімать сумирливо на дні,

Вітерець куняв, вмостившись край дороги,
Блакитна зупинилась височінь,
І раптом наштовхнулись мої ноги
Під найтихішим деревом на тінь.

Я скинув черевики й сорочину,
І почало, подібно до ножа,
Гостритись моє око об картину,
Що знов постала – свіжа і чужа.

Я ліг в траву. Між хмари білохвості
Мій погляд попаски у небо геть пішов.
І очі бачили, як, впавши з високості,
Їх затопили золото і шовк.

(З єврейської переклав Мойсей Фішбейн, РБ, 17 листопада 1970 року, стор. 4)


* * *
Твое благословляю имя: ведь меня
Ты вынес из зловещего огня,
И жизнью стал обязан я тебе,
Когда в студеной я тонул воде,
Меня за волосы схватил – и в раз
От верной смерти снова спас.
Но почему, скажи мне, друг,
Ты до сих пор не разнимаешь рук?
Зачем, меня нисколько не любя,
Не отпускаешь от тебя?

( Переклад Л. Щедринського)